Інтерв'ю із нашою вокалісткою Соломією Чубай на "Галицькому кореспонденті".
- Я так розумію, в музику тебе привів брат, відомий музикант Тарас Чубай? Розкажи, як це було.
В музику мене ніхто не приводив... Я просто росла собі і вважала, що те, що мій брат грає на альті чи на гітарі, - то у всіх таке і нічого тут особливого нема. І ті всі тусовки поетів, музикантів, художників, які приходили до нас і жили, - то з усіма так. А коли підросла і стала підлітком, зрозуміла, що моя сім'я - особлива. Я почала співати випадково. Тарас записував молодий гурт чи помагав у зведенні альбому, і вони якраз шукали вокалістку. Це був гурт «Без цукру». Брат не був у захваті, але саме так я почала співати. Це був 1999 рік, у нас навіть свій хіт був "У всьому винна я" (сміється).
- Жінка на рок-н-рольній сцені... Навколо переважно чоловіча компанія, плюс всілякі переїзди, не завжди добрі умови. Як ти це переживаєш?
Розумієш, я не мала аж таких частих гастролей. І якщо ми виступали тоді чи зараз виступаємо з "Джалапітою", то ми їздимо переважно Західною Україною. Ми ж неформат... А чоловіків я люблю, мене завжди оточували хлопці, мені з ними легше. Вони для мене зрозуміліші.
Це не лише мій неформат, а трафляє неформат україномовної музики загалом. Моя основна робота - це організація арт-проектів та концертів. У нас практично загнали у підпілля українську музику. Дякувати Богу, хоч фестивалі є і дехто їздить за кордон, а так - глухар. Мої проекти спрямовані на те, щоб люди слухали українське, якісне і поважали те, що в них є. Відсутність концертів травматична тим, що музиканти розповзаються і не бачать сенсу грати в групі - нема перспективи. «Джалапіта» - це проект, який витягнув мене з шестирічної мовчанки. Я приношу пісні, які люблю і співаю з дитинства. Переважно це пісні моєї бабці Стефи, їй 90 років. Аранжування роблять чудові хлопці: Володя Бедзвін - віолончель та Гордій Старух - гітара. Ми якраз в пошуках барабанщика зараз. Записали кілька треків, думаю, що люди їх скоро почують. Скажу чесно, з прізвищем Чубай у сто разів важче кудись потрапити. На фестиваль чи на радіо, чи в ефір.
- О! Здавалось би... а чому? Тарас же є культовим артистом в україномовному середовищі. Ще зрозуміло з ефірами, там дуже багато лайна дійсно і пробитись тяжко, але чому фестивалі, яких вже достатньо в Україні? Які причини відмови?
Звичайно, відмовляють постійно. За це літо «Джалапіті» відмовили п'ять разів, одні навіть умудрилися сказати, що ми неформат. В нас, українців, є гидотна звичка принижувати одне одного. Нас зі списків «Франко фесту» викреслювали три рази, а може, й більше. При тому, що моя громадська організація "Вірменська-35" була співорганізатором цього фесту.
- А що таке "Вірменська-35", яку ти очолюєш? Якими проектами ви опікуєтесь і що розробляєте?
Це організація від "Дзиґи", тож переважно допомагаємо "Дзизі" у всіх їхніх проектах. Я як директор придумую свої проекти, і «Дзиґа» завжди мене в цьому підтримує. Це дитя "Дзиґи", яке відпустили у вільне плавання. Найбільші проекти, якими я пишаюся, - це проект "Костик Москалець. Армія світла", "ХХ вік, Б.-І. Антонич та Г. Чубай" і проект "Наше Різдво". Та останній великий проект - це видання книги мого батька й арт-проект "П'ятикнижжя".
- В останні роки у Львові просто вибух нової і різної музики. Мене також вразила інформація про більше, ніж триста фестивалів чи подій у місті на рік. Львів все більше стає подібним до європейських міст. Ти львів'янка - як тобі все це виглядає зсередини?
Як львів'янка скажу таке: більшість з тих фестивалів - ніякі. Вони розраховані на туристів і не дають життя українським виконавцям. Просте заробляння грошей. Є вічні фестивалі, як-от «Флюгери Львова» чи «Джаз-без», ще Форум видавців. Тут багато гарних ініціатив, а ще більше чудових команд, більшість музикантів - мої гарні друзі: це «Гич-оркестр», «Йорий Клоц», «Шоколад» та ін. Але палиця з двома кінцями. Львів роблять туристичним містом, а митцям, які живуть у цьому місті, робити нічого. Хоча зараз у нас новий начальник управління культури - Ірина Подоляк, і маємо велике щастя, що вона розуміє, що музикантам потрібно платити гонорари, і це її не дивує.
- Повернемось до твоїх проектів. Останній - це великий проект на основі творчості твого батька, видатного українського поета Грицька Чубая «Грицько Чубай. П'ятикнижжя». Хотілось би детальніше...
Проект "П'ятикнижжя" я виношувала два роки. Придумала його сама. Бозя мені посилала талановитих людей, які живили мій проект ідеями. Головною метою було видати книжку. Але я розуміла, що просто книга без якогось вибуху не матиме сенсу, про неї почують 600 людей і все. Тому спочатку я планувала зібрати гурти, які співають тексти мого батька, а вже потім це переросло у театралізоване дійство, коли я познайомилася з режисером театру тіней "Див" Дашою Альошкіною, яка поставила п'ять вистав на проекті у музеї тюрми на Лонцького та у театрі. Це були не просто вистави, там ще грали музиканти з "Фідель тріо квартету", а вірші читали відомі поети Гриць Семенчук, Неборак, Савка, Сливинський. Спогади про батька від Винничука, Стельмаха, Лишеги, Галини Чубай, ведучим був Юрко Андрухович. Проект "П'ятикнижжя" - це щось, що відбувалося у мене вдома завжди, а потім я це перенесла на сцену: читання віршів, добра музика, інтелектуальні бесіди. Книжкою займалася сама від початку і до кінця. Важко обирала видавництва і художників. Спочатку книжку мала оформлювати художниця з Херсона Юля Долинська, вона намалювала до проекту триптих, який зараз висить у тюрмі на Лонцького. Але... були довгі родинні суперечки і бачення книжки в іншому стилі, і ми зійшлися на тому, що там мають бути роботи графіка Романа Романишина. Видало книжку "Видавництво Старого Лева", за що я їм вдячна. Ми отримали гран-прі на Форумі видавців у Львові. Проект ще крутий тим, що зібрав митців з різних куточків України: Луганська, Херсона, Вінниці, Франківська, Косова, і це все дуже круті хлопці та дівчата.
- Зараз в Україні гаряче: з одного боку, певна перемога, з іншого - попереду велика і тяжка дорога. Що ти відчуваєш як артист, як жінка, як мама? Чи є в тобі якісь слова оптимізму людям?
Ой, перемоги ще нема. Нам ще треба багато пройти і багато набити ґуль, і сподіваюся, що не буде більше смертей. Думаю, що нам зараз всім буде дуже важко. Ця революція гідності показала, що у нас море фантастичних, прекрасних людей. І я в них вірю. Вірю, що ми більше не дамося, що ми не будемо просто пишатися, що ми українці, а діяти. Головне - вигнати совок з наших голів, і все буде прекрасно. А як мама я виховую Олексу так, щоб він знав свою мову, традиції, був патріотом, не був рабом, поважав себе і людей і знав, чий він онук. Я бажаю моєму синові та дітиськам в Україні не бути рабами. Бо рабів до раю не пускають.
Немає коментарів:
Дописати коментар