Соломія Чубай: "Маю проблему - дуже люблю Україну"

 Її часто можна побачити за столиком у легендарній львівській «Дзизі». Ось вона домовляється про черговий мистецький проект з іноземними партнерами. Наступного разу — проговорює деталі концерту з музикантами зі свого гурту «Джалапіта». А на свято — приходить сюди зі своєю великою родиною, що носить знамените прізвище Чубай.

Соломія Чубай могла б загубитися у тіні свого батька Грицька, чи зникнути у затінках популярності брата Тараса. Але твердження про те, що «на дітях природа відпочиває» - це точно не про неї. Бо і сама Соломія ніколи не відпочиває. Організовує, вкладаючи усю душу, проект «Наше Різдво», благодійний марафон «Від Андрія до Миколая», керує громадським об'єднанням «Вірменська, 35», допомагаючи молодим художникам та музикантам.

Інтерв'ю, які дає Соломія, найчастіше мають стосунок до тих ініціатив, які вона вигадує. Журналісти діймають її «у справі». І дуже рідко ця симпатична білявка говорить про своє життя — про те, що відбувається за дверима її домівки і за вікнами її душі. А тому... Давайте познайомимося.

-        Минулого року «П'ятикнижжя Грицька Чубая» отримало ґран-прі на двадцятому ювілейному Форумі Видавців у Львові. В одному з інтерв'ю ти тоді казала, що цим проектом намагалася «сплатити борг», який мала перед батьком. «П'ятикнижжя...» - дуже масштабний проект і географічно, й ідейно. На цьому можна було б і зупинитися. Аж раптом — документальний фільм «Чубай». Це ти так продовжуєш повертати борги? У чому ідея фільму?

-        Ти маєш рацію, це кіно не планувалося. Просто одного разу до мене прийшов львівський режисер Олександр Фразе-Фразенко і запропонував зняти фільм про тата. То була моя давня мрія, а що цього року якихось великих планів на Форум Видавців не мала, то одразу погодилася.

...Але ні, це не повертання боргу, як ти кажеш. Це внутрішня потреба дізнатися про свого тата більше, просто поговорити про нього. Бо «П'ятикнижжя...» справді робилося з лейтмотивом «мусиш». Я мусила видати гарну збірку, я мусила вигадати супутні проекти, я мусила усе зробити так, аби про книгу почули в цілому світі. Урешті-решт так і сталося.

Однак цього разу мала інші мотиви. Тато ж пішов, коли мені було 2,5 роки. Я пам'ятаю його добре, але відчуття оцього недосказаного і недопочутого переслідує мене все життя. Коли засинаю... Коли я засинаю, часом потребую людини, яка любить безумовно і чекає завжди. У моєму житті, так склалося, такої людини нема. І чомусь образ тата, який тебе б прихилив, пригорнув і поцілував у чоло, власне заміняє мені таку людину. Тому хотілося якщо не мати його поруч, то хоча б говорити про нього.

-        А, може, це ідеальний образ, дещо тобою прикрашений?

-        Знаєш, не думаю. Мені дуже важливими під час зйомок були спогади мого брата Тараса Чубая. Він розповідав, що навіть коли у тата був сумний настрій, коли він по кілька днів ходив похмурий, перебував у депресивних прірвах (особливо під час переслідувань з боку КДБ), він не закривався від дітей. Батько розумів, що які б біди його не спіткали, він потрібен своїм дітям. Тому коли Тарас приходив навіть із найбільш примітивним питанням, тато його не відштовхував. Він вмів бути Татом.

А ще у розмовах, що ми записували для стрічки, багато батькових друзів наголошували, що він був для них вчителем — рекомендував різну літературу та музику, висловлював свою думку, коли запитували. І головне — робив це ненав'язливо.

-        Як відбувався процес зйомок?

Сама телефонувала до майбутніх героїв фільму, домовлялася про інтерв'ю. Ми зі Сашком багато їздили по Україні. Це була дуже тривала у часі робота — самі розмови з татовими друзями тяглися по 2-3 години. Тобто ми не займалися звичайною журналістикою у стилі «питання-відповідь», ми розговорювали героїв, намагалися у такий спосіб, грубо кажучи, повернути їх у минуле, дізнатися факти, про які ніхто раніше не чув.

-        Чи ти задоволена результатом?

-        На самому початку Сашко попередив, що не залучатиме мене до монтування стрічки — він як режисер займався цим сам. Відтак, на мою суб'єктивну думку, фільм вийшов дещо однобоким. Це бачення Грицька Чубая з точки зору Олександра Фразе-Фразенка.

Якби могла впливати на філософію фільму, то у мене б він вийшов геть іншим. Знаю, про що говорю, бо вела інтерв'ю і чула багато того, про що у стрічці — ні слова. Однак, напевно, і той Чубай, якого показав режисер, буде цікавий і несподіваний для звичайної публіки.

-        А що там? Яким вийшов «Чубай» на великі екрани і яким його показала би ти?

-        У презентованому фільмі Чубай вийшов доволі діонісійним, алкогольним. Моя мама представлена там в образі такої собі кокетки, любительки пофліртувати з іншими чоловіками. А тато представлений митцем на вічних роздоріжжях, у вічних сумнівах. Тому ось і алкоголь цей, і все інше...

Можу зрозуміти Сашка. Він намагався виділити моменти з нальотом скандальності, щось таке, що привабить аудиторію. Може, це правильно, наприклад, для успішного прокату.

Якби на те моя воля, я представила би Грицька Чубая з іншого ракурсу. Мені б хотілося показати те, як він спілкувався з людьми, як думав. По-моєму, у фільмі немає історії про те, як батько врятував трирічного Тараса, коли той на надувному матраці відплив далеко в море. Тато тоді сам ризикував життям, але не думав — просто плив швидше і проти течії. Немає й того, яким тато був другом для свого сина, як переймався вихованням і прагнув бути поруч.

Тато рятував не лише сина з морських хвиль, але й інших людей, своїх друзів. Він умів вчасно, у потрібний момент «підсунути» комусь певну книжку, мовляв: «На, почитай. Тобі сподобається!» Він бачив депресії й інші смутки у людей і знав, як зарадити — книгою, платівкою, порадою. Мені здається, що окрім того, що був вчителем, тато був ще й певною мірою месією для свого кола.

Ще мене засмучує те, що до кінцевого варіанту фільму «Чубай» потрапило дуже мало про батьків Грицька. Це феноменально, як вони його підтримували! Вони розуміли, що він — поет. Але найголовніше, вони усвідомлювали, що поет — це професія. Мама з татом його цінували і поважали, не нехтували синовим талантом. Син знав, що повертаючись додому зустріне повне розуміння того, ким він є. Це ж дуже важливо.

І крім цього, мені здається, що вартувало би дати у фільмі більше поезії, більше музики, більше татового голосу.

А водночас я все одно вдячна Сашкові. Як ми побачили на презентаціях, кіно «Чубай» подобається людям. Тому можна вважати, що проект вдався. Можливо, якусь глибшу, «дончину» версію я колись змонтую сама.

-        До того, як ми ввімкнули диктофон, ти зізналася, що деякі авторитетні люди радили тобі припинити уже іти за батьком. Мовляв, пора починати своє. Зрештою, у тебе є своє — це і культурні проекти, якими ти опікуєшся у Львові, і гурт «Джалапіта», у якому співаєш. Крім цього, ти — мама. А ким ти сама себе вважаєш? Як би мали титрувати Соломію Чубай у телесюжетах?

-        Особливо гостро це питання постало переді мною рік тому: «Хто я така? Донька Грицька Чубая? Сестра Тараса Чубая? Мама дуже талановитого хлопчика Олекси?» А вже сьогодні я чітко розумію, хто така Соломія Чубай. Це людина, яка втілює в життя культурні проекти і у такий спосіб змінює свідомість молоді. До речі, багато хто може навіть не здогадуватися, що той чи той проект вигадала і втілила я. Зрештою, для мене це не найважливіше. Найважливіше — бачити, як на «Нашому Різдві» колядують молоді люди, як у кав'ярнях читають «П'ятикнижжя...», як на вечорі Костика Москальця ніде яблуку впасти. Я щаслива, що якась місія в житті стала мені нарешті зрозумілою.

А з іншого боку, не для світу, а для душі я придумала собі групу «Джалапіта». Тут втілюю у життя іншу свою мрію — приносити людям задоволення через, як би це банально не звучало, українську пісню. Мені дуже подобається давати нове, музичне життя текстам українських письменників. Уже маємо пісні на слова Лесі Українки, Грицька Чубая, звісно, Івана Яковича Франка, Мар'яни Савки і Маріанни Кіяновської, молодого письменника Івана Непокори... Як колись Тарасовий «Плач Єремії» багато зробив для Андруховича, Ірванця, Неборака, так само і мені залежить — аби молодь знала і любила свою поезію.

-        А як взагалі утворилася «Джалапіта»?

-        Знаєш, не сприйми за містику, але знову ж таки — тато допоміг. На одному проекті ми працювали з текстами Грицька Чубая, дуркували, музику придумували, всяке таке. І там я познайомилася з віолончелістом Володимиром Бедзвіном з «ГИЧ-оркестру». Було дуже цікаво, бо зі самого початку ми спілкувалися з ним без слів, лише — поглядами. Це не якісь любовні речі, просто такий собі різновид повного взаєморозуміння. І ось з часом задумали попрацювати разом. Збиралися у мене вдома на Погулянці, він грав на віолончелі, я співала якісь народні пісні. Потім Бедзвін привів Гордія Старуха з групи «Йорий Клоц». Сьогодні запросили ще барабанщика Луку Гануляка і... І співаємо!

-        Очевидно, що ти часто мандруєш в різні країни. Зрештою, ти вчилася і працювала за кордоном. Сьогодні, коли в Україні війна і майбутнє виглядає геть не веселково, чому ти не скористаєшся старими контактами і не виїдеш за кордон?

-        Все просто. У мене є велика «проблема» - я дуже люблю свою країну! (Сміється) Дякуючи «Джалапіті», за цей рік я відкрила для себе Україну ще краще — ми багато їздили подорожували, і я надивуватися не могла, яка у нас класна земля! Постійно думаю над тим, як можна відновити старі церкви, фортеці. Хтось мусить цим зайнятися.

А з іншого боку, я не можу сказати, що мені аж так подобаються наші люди. З людьми тут дуже складно. Більшість — психологічно травмовані радянською системою, отими нашими школами, тими нічим не виправданими «традиційними» устроями й стереотипами. Як на мене, розвиватися і сміливо творити нам заважає одвічне «А що люди скажуть!» Знаю, що і ця проблема обов'язково виправиться, але все одно трохи сумно. Хотілося б більше привітності і відкритості до іншого. До іншого і до інакшого.

-        Ми з тобою сьогодні багато говорили про старше покоління Чубаїв — і про тебе, і про Тараса, і, звісно, про Грицька Чубая. А яким, на твою думку, буде бренд «Чубай» у майбутньому? Які діти виростають у цій династії?

-        Ой, справді, цю, як ти кажеш, династію є кому достойно продовжувати. У Тараса, приміром, троє прекрасних діток. Усі чудово співають. Маланка грає на барабанах та фортепіано, це найстарша. Думаю, до речі, що вона також писатиме. Іванка до всього іншого чудово малює і має справжній хист до рукоділля. А наймолодший Марко, напевно, виросте бізнесменом. Хоч йому і подобається співати, він таки дуже прагматичний, раціональний.

Мій Олекса — взагалі унікальний. Він дуже відрізняється від інших дітей, навіть від Тарасових. У нього є особливість, яка називається «синдром Аспергера». Коли ми про це дізналися, я почала дуже багато читати про «Аспі», повела Олексу до психологів. І зараз ми добре почуваємося. Однак йому все одно складно спілкуватися з людьми, особливо з тими, які мають, так би мовити, радянську ментальність — вважають мого Олексу просто невихованою дитиною. Приміром, від перезбудження він може сказати: «Ви усі мені набридли! Хочу вас усіх спалити!» Звісно, нікого палити він не збирається.

...Синдром Аспергера, серед іншого, вирізняється тим, що дитині потрібно регулярно бувати на самоті. Це своєрідна підзарядка внутрішньої батареї. Часом він підходить до когось близького і просить: «Можна, я просто посиджу біля тебе?» Він може ніяк зовні не проявляти своїх емоцій, виглядати нечуттєвим, а насправді — він усе бачить і чує. А ще такі дітки не вміють брехати, вони говорять правду, якою б вона не була. Саме тому часто дорослі називають мого Олексу невихованим.

...Нещодавно у нього почав проявлятися літературний талант. Якось ми разом великою родиною їхали в машині і діти почали змагатися в тому, хто цікавішу історію вигадає. Олекса переміг. Розповів про хлопчика, якого від злих батьків порятував лелека: «Вони подружилися і ціле життя ішли поруч... А часом лелека носив цього хлопчика на крилах...»

-        Як ти сприйняла таку новину про сина?

-        Мені про це сказала Маріанна Кіяновська. Я спершу не повірила, досить довго пручалася. А вона, начитана, наполягла — каже, звернися до психологів. Наважилася, ми пішли, здали тести, і це все підтвердилося.

Найбільшу роботу насправді мусять переробити не психологи і не дитина, а батьки. Раніше Олекса міг на свій день народження сидіти в кутку і не реагувати на гостей. Я дуже дратувалася, пробувала якось перевиховати. Тепер, коли маю таку інформацію, коли знаю, на що звертати увагу виховуючи, ми стали набагато комунікабельніші і відкритіші. (Усміхається)

Вважаю, що нам дуже пощастило — дізнатися правду вчасно. Бо оті наші травми, які ми несемо ціле життя, є наслідком того, що батьки свого часу не звернули увагу на певні важливі деталі. Тому сьогодні я відчуваю подвійну відповідальність.

...Колись Олекса запитав: «Мамо, а навіщо ти мене народила? Я хочу назад. Я ж колись був володарем Всесвіту, і не встиг винищити усіх злих ворогів. Тому вони взірвали мою планету...» Не засмутилася. Сказала: «Ти прийшов сюди, на цю планету, щоб врятувати Всесвіт. І ти зможеш це зробити. А коли тобі потрібна буде допомога, приходь до мене, до своєї мами. Я завжди буду поруч, які б Всесвіти ти не рятував».

Володимир БЄҐЛОВ